Історії з життя

Марія стала помічати якісь «сигнали»: то ввімкне телевізор, а там – про створення дитячого будинку сімейного типу, то почує від знайомих про усиновлення. І жінка зрозуміла, що нарешті прийшов той час, коли можна розпочинати процес. Документи зібрали, а от хлопчика шукали довго. Марія боялася, що не зможе полюбити його. Усе-таки дитина – це не лялька й не іграшка, це створіння зі своїм світом і своїми емоціями.

«Ой, ти мій малесенький…» – прошепотіла Олена знервованим голосом до дев’ятимісячного хлопчика з темними очима й густими закрученими віями. «Ось, мамо, тримай!» Кількасекундний переляк від несподіванки – і маля вже бавиться ланцюжком на її шиї, торкається її волосся своїми рученятами. Година минає непомітно. А після обіду Олена з Олександром приходять знову. Ще одна година разом – і пара вже впевнена на всі сто: ВІН і більше ніхто!

Слухаючи історії тата й тьоті, ще в дитинстві Оксана вирішила, що ощасливить сироту, ставши їй мамою, такою мамою, яка ніколи не підведе, ніколи-ніколи не покине й усе життя молитиметься за свою дитину. І от цей момент настав!

Кілька місяців тому Ірина, консультуючись у юриста гарячої лінії з питань усиновлення (0 800 50 14 14 – прим.), пообіцяла розповісти користувачам порталу sirotstvy.net про свій шлях до маленького синочка. Обіцянки жінка дотрималася й поділилася власною історією. Тож читаймо, і хай кожен, зрозуміє те, що йому треба зрозуміти.

Після п’ятого викидня Альбіна почула від лікаря-інфекціоніста приголомшливу новину: ВІЛ-позитивна! Шок! Паніка! Страх! На превелике щастя, чоловік був здоровим. Альбіна заразилася ще до заміжжя, і Єгор із розумінням поставився до цієї проблеми та підтримав дружину. Дізнавшись про свій діагноз, жінка відкинула думки про народження дитини. Якось вона завела розмову про усиновлення. Єгор сказав, що йому треба подумати. Думав рівно годину, а потім відповів: «Гадаю, ми можемо усиновити дитину чи навіть двох».
 

Зараз родина Кулаковських із Дніпропетровської області налічує понад 40 чоловік. У їхньому будинку ніколи не стихає гамір, усі діти, внуки йдуть і їдуть до мами й бабусі, Любові Вікторівни, ділитися своїми радощами й проблемами. Для 21 дитини ця жінка стала мамою!

Історія усиновлення заступника начальника служби у справах дітей Рівненської обласної державної адміністрації досить незвичайна, адже афганський юнак став законним сином Лесі Василівни, тільки коли йому виповнилося 19 років.

Якось з робочими питаннями довелося зателефонувати головному спеціалісту служби у справах дітей Рівненської обласної державної адміністрації Тетяні В’ячеславівні. Вона, як виявилося, була тоді у відпустці й перебувала за 1000 кілометрів від Рівного, де в цей час забирала із притулку для дітей восьмирічну дівчинку. Тоді ж Тетяна В’ячеславівна розповіла, що вона не єдина із працівників служб у справах дітей області взяла дитину-сироту у свою родину. Ми не могли залишити без уваги такі зворушливі історії про те, як своїх дітей знаходили працівники служб Рівненської області.

Кілька місяців тому Олег та Наталя усиновили відразу чотирьох дітей. Вони не дуже хотіли цього розголошувати, адже не вважають себе героями, хоча випадок, звичайно ж, рідкісний і достойний того, щоб про нього почули.

Коли Оксані доводиться говорити про своїх дітей, вона каже: «У мене їх троє: 3 роки, 2 і 22». І це правда. Жінка була заміжньою, проте життя з чоловіком не склалося, і вони просто роз’їхалися. У шлюбі народилася старша донька. Після закінчення 9-го класу дівчинка вступила до ліцею, жила окремо від мами, у гуртожитку. Потім – університет. Оксані стало самотньо, вона розуміла, що донька вже доросла, самостійна. А так хотілося подарувати комусь свою любов та увагу. Тож давнє бажання усиновити дітей посилилося, і Оксана таки втілила його в життя.