Історії з життя

Секрет для двох

Вперше про усиновлення Оксана почула від лікаря. Їй було 26 років, вона дуже хотіла дитину, але …не виходило. Лікар порадила подумати про усиновлення. Але Оксана не втрачала надію і продовжувала боротися за право народити дитину. Але, марно…

Оксана з головою занурилась у роботу. За десять років зробила блискучу кар’єру. Вона – викладач в університеті, науковець, активний громадський діяч.

«За таких життєвих обставин я перетворилась на закоренілу холостячку. А це, треба сказати, страшне явище, – розповідає Оксана. – Коли ти починаєш внутрішньо дерев’яніти, і при цьому розумієш, що з тобою відбувається… Не надто радісна тенденція. От тоді моє материнське нутро почало протестувати. Я прийняла рішення всиновити дитину.
Ще рік мені знадобився щоб завершити всі свої нагальні справи, аби мати достатньо вільного часу на пошуки дитини. Я поговорила з батьками. Вони мене підтримали. Особливо мама. Я – єдина донька у сім’ї. Вона як ніхто мене розуміла, бачила, що зі мною відбувається…
Ось тут і постало ключове питання: «Як знайти свою дитину?». Я розуміла, що зібрати документи – це тільки початок шляху. У мене не було особливих вимог до дитини. Я хотіла дівчинку, і це у моєму випадку зрозуміло – я одна, тож всиновлювати хлопчика було для мене не зовсім прийнятно: хлопчик однозначно потребує чоловічої уваги. Щодо віку я була настроєна на «від трьох до шести». Але дівчинки такого віку – «дефіцит». Страшне слово, але це дійсно так…
Починала я «з нуля» – районна служба у справах дітей, обласна, Департамент з усиновлення… Я передивилась багато анкет, мала три зустрічі з дітками. У двох випадках у мене «йокало», але.. Одна дитина була у прийомній сім’ї, друга – у дитячому будинку сімейного типу. Я не наважилась забрати дітей із сім’ї. Минуло сім місяців. Я почала падати духом.
І врешті в районній службі мені показали фото семирічної дівчинки. Вона мені одразу дуже сподобалась. Але у неї не було статусу дитини-сироти. Я була готова переоформити свої документи на опіку. Але Служба вирішила ще раз провірити документи дівчинки, і виявилось, що вона таки має статус. Причому вже давно. Сталася якась помилка з паперами. Я не могла повірити своєму щастю! Очевидно, що коли ти дуже прагнеш знайти «свою» дитину, нічого випадкового не буває. Крім того, тепер я розумію: в тому, що я шукала Аню так довго, теж є свій сенс. Це було потрібно мені – аби до кінця зрозуміти, що я шукаю, внутрішньо підготуватись до зустрічі з донькою… 
І вже після першої зустрічі з Анечкою я їхала додому абсолютно щасливою людиною. Подзвонила мамі, сказала, що знайшла свою дочку. Більше нічого не могла пояснити. На третю зустріч ми з Анею остаточно зрозуміли, що хочемо бути сім’єю. Наприкінці листопада я забрал її додому».

Аня з неблагополучної родини. Її батько помер, коли дівчинці було близько двох з половиною років. Мама не справилась із життєвими обставинами… Дівчинку забрали в дитячий заклад. У Ані є старший брат. Уже дорослий. Вона добре пам’ятає своє минуле життя й час від часу повертається до нього подумки.

«Ми – і я, і Аня, – вчимося правильно його прийняти й поєднати з нашим сьогоднішнім життям – з повагою, без образ. Так, мама її покинула. Це неправильно. Це боляче. Але так склалося життя, і нічого з цим не вдієш, – розмірковує Оксана. – Важливо відпустити образу й допомогти дитині йти далі – у майбутнє без тягаря минулого. Дати дитині певне розуміння поведінки дорослих. Не скажу, що це легко дається (особливо мені) але я стараюсь.
Ми з Анею разом 2 місяці, а таке враження, що два роки. Зараз для нас найголовніше – навчитись бути рідними людьми. Неможливо просто взяти і «включити режим мама-дочка». Стосунки необхідно будувати. Приблизно через місяць спільного життя у нас почало формуватись якесь внутрішнє тепло, якась особлива близькість і необхідність. Це не можна описати словами…
Ми, дорослі, з віком починаємо «костеніти». Дітям у цьому відношенні простіше. Вони більш відкриті… Можу напевне сказати, що з Анею я починаю по-новому відкривати світ. Вона багато чому мене вже вчить, і, думаю, ще навчить. Знову ж таки, я не можу це пояснити словами. Це якийсь інший вимір…
Аня пішла у другий клас. Причому посеред навчального року. Нова школа. Новий колектив. Це для будь-якої дитини непросто. Для Ані – тим паче. Але вона дуже старається, і в неї практично все виходить. Навантаження надскладне. Я, як педагог, вимагаю з неї. Це – необхідно. Тому вже були перші непорозуміння… В глибині душі я добре розумію, як непросто дитині справитись з таким навантаженням – розумовим і психологічним. Але Аня справляється і навіть мені допомагає – якимось особливим поглядом, дотиком… Ми, дорослі, звикли спілкуватися винятково словами. У дітей все по-іншому – так щиро...
Якось ми йшли з Анею вулицею. Вона мене раптом зупиняє і каже: «Давай у нас буде один секрет. Візьмемося за пальчики і попросимо небо, щоб ми були завжди разом й ніколи не сварилися»… От такий тепер у нас секрет – один на двох».