Новини
Шановні друзі !
Чи є потреба зараз дискутувати щодо важливості сім’ї для розвитку і формування дитини? Ні. Роль і важливість сім’ї переоцінити неможливо.
Сьогодні ми можемо впевнено сказати: у суспільній свідомості, на рівні громади, органів влади, громадських організацій сформувалась незаперечна позиція, що дитину, яка втратила рідних, насамперед слід улаштовувати в сім’ї тих людей, які могли б підтримати її, зайнятись вихованням, допомогти подолати життєві перепони, а не в державну установу.
Але Україні знадобилось майже 20 років, щоб ця ідея, закладена в Конвенцію ООН про права дитини, почала одержувати реальне втілення в життя.
Що ми реально сьогодні маємо відносно влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, яких в Україні 100,7 тис.
Понад 70 відсотків з них уже виховуються в сім’ях: близько 63 тис. під опікою, піклуванням (причому подолано практику так званого «подвійного влаштування» дітей із цих сімей, коли дитина числиться під опікою, але перебуває в інтернаті), 8,5 тис. в прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу.
Розвиток сімейних форм виховання дітей (опіка, піклування, патронат: прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу), активізація роботи щодо попередження відмов матерів від новонароджених дітей зумовили зниження їх числа, насамперед, в будинках дитини, а також початкових класах шкіл-інтернатів.
Чи задовольняє нас нинішній стан справ. Відверто скажу ні.
В Україні щорічно понад 18 тис. дітей за різних життєвих обставин залишаються поза опікою сім’ї. Тому, природно, що питання влаштування цих дітей є актуальним.
Віковий портрет означених дітей такий: від народження до шести років – близько 13,5 %, 7- 10 років – трохи менше 10%, інші діти (майже 78 %) – старші 10.
Якщо проблема влаштування дітей молодшого віку в сім’ї громадян України більш-менш вирішена, то для дітей, старших 10-12 років знайти сім’ю непросто.
Отже, для дітей цієї вікової групи у разі втрати сім’ї, переважним, а інколи і єдиним місцем улаштування є інтернатний заклад.
За таких умов ставити питання про тотальну відмову від закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, неможливо. Та й досвід інших країн (і Європи, і світу) доводить, що це – нереально.
Проте слід поставити питання: якими мають бути ці заклади?
У Резолюції Генеральної Асамблеї ООН, прийнятій 24 лютого 2010 року «Керівні вказівки з альтернативного догляду за дітьми», документах Ради Міністрів Європи, прийнятих у 2005 році, відносно дітей, які перебувають у закладах опіки визначені особливі права дітей в цих закладах та надані рекомендації щодо створення в них умов проживання та виховання.
На першому місці вимога: умови утримання дітей мають бути наближені до сімейних.
Це вимагає переобладнання існуючих або створення нових закладів за типом окремих квартир або соціальних будинків; організація умов життя у формі, максимально наближеній до сімейної з невеликою кількістю дітей, зміну системи взаємодії дітей і вихователів тощо.
До обов’язкових умов у закладах опіки також належать:
- виховання дітей-родичів в одній сімейній групі;
- різновіковий принцип комплектування груп, що дозволить швидше соціалізуватись молодшим, а старшим піклуватись, формувати відповідальність;
- відкритість закладів інтернатного типу: тобто діти живуть у закладі, а навчаються, забезпечують свою активність відповідно до запитів, здібностей поза межами закладу, разом із сімейними дітьми: в школі, дошкільному, позашкільному закладі;
- підтримання або поновлення стосунків з біологічними батьками та родичами.
Світова практика доводить, щоб мінімізувати соціально-психологічні наслідки виховання в закладі необхідно, щоб кількість дітей, що мешкають разом, не перевищувала 12-15 осіб (за таким принципом створюються заклади в Польщі, Німеччині, Великобританії, Румунії, інших країнах Європи).
Власне, реалізація вище означених умов лягла в ідеологію розробки спочатку Концепції реформування закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а потім відповідної Загальнодержавної програми, яка була затверджена у 2007 році, коли Уряд України очолював Прем’єр-міністр В.Ф. Янукович, а Віце-прем’єром з гуманітарних питань був Д.В.Табачник.
Чи може бути підставою для влаштування в інтернатний заклад майновий стан родини чи інші обставини, на вирішення яких родина самотужки вплинути неспроможна?
Рекомендації Ради Міністрів Європи однозначно відповідають на це питання: ні, це дискримінаційний підхід до вирішення долі дитини. Не може виступати аргументом навіть бажання батьків для такого влаштування. Адже, будемо відвертими, ми дуже часто стимулюємо батьків до прийняття такого рішення.
Наведу один приклад. Це справа «Савіни проти України» (2008 рік), яка стала предметом розгляду в Європейському суді.
Савіни – подружжя сліпих людей з Донеччини. Четверо їхніх дітей були відібрані від батьків без позбавлення останніх батьківських прав і влаштовані в інтернат. Підстави: відсутність достатніх засобів для існування (обоє з подружжя не працювали), незадовільний санітарно-гігієнічний та технічний стан житла тощо.
В Україні вони пройшли всі судові сходинки в оскарженні рішення суду першої інстанції. Згодом звернулись до Європейського суду, який дуже ретельно вивчав обставини справи. Резюме: діти мають бути повернуті батькам. Стан їх житла, здоров’я, фізична спроможність чи неспроможність догляду за дітьми, майновий стан не є достатніми причинами для розлучення дітей і батьків.
Як на мене, таким чином суд висловив дві позиції:
1. В найкращих інтересах дитини – виховання і проживання в сім’ї, з батьками;
2. Засудження держави за те, що вона вживає каральних засобів замість підтримки та допомоги сім’ї, яка перебуває в скруті.
А отже, висновок: діти і батьки не повинні бути заручниками економічної ситуації в Україні, або нашої неспроможності в провадженні реформи інтернатних закладів, або нерозвиненості системи соціальних послуг для сімей з дітьми, або інших причин.
Скажу відверто: не хотів би стати відповідачем в Європейському суді в процесі «Діти України проти інтернатів в Україні».
До того ж якщо порівняти фінансові вкладення в розвиток системи закладів державної опіки, то побачимо, що загальні витрати на рік відносно дитини складають від 30 тис. грн.. і більше в залежності від типу закладу. Це в межах 50-55 прожиткових мінімумів (залежно від віку дитини). Можливо доцільніше спрямувати на підтримку сім’ї хоча б один прожитковий на місяць і таким чином покращити матеріальний стан.
Бідність сімей з дітьми сьогодні чи не найбільш серйозний фактор ризику, що може призвести до сплеску соціального сирітства.
На цьому, до речі, наголошує і Уповноважений з прав людини у своєму зверненні до Президента України і зазначає, що бідність родин із дітьми – один із основних факторів поляризації суспільства та формування успадкованої бідності.
Упродовж багатьох років ми самовіддано намагаємось долати негаразди в дитячому середовищі: бездоглядність, безпритульність, правопорушення чи злочинність, насильство серед дітей та відносно дітей, проблеми з адаптацією в суспільстві дітей-випускників інтернатів тощо.
Вкладаємо гроші, час, сили і здоров’я. Але не маємо адекватного результату.
Чому? Тому що з року в рік повторюємо системні помилки: боротися з наслідками біди – не ефективно. Треба вчитись запобігати проблемам і кризовим явищам в сім’ях.
Треба допомогти родині повернути й підтримати її базові функції: виховну, комунікаційну, економічну, репродуктивну. Відповідальність за дитину, за її виховання, розвиток і становлення має нести сім’я.
Мова сьогодні не про те, що інтернатні заклади або фахівці, які там працюють, погані. Є проблеми і в опіці та піклуванні, патронатних сім’ях. Ми ретельно аналізуємо кожний випадок. Жодна із 30 ситуацій у минулому році, пов’язаних із виведенням дітей з патронатних сімей, не залишилась поза увагою. Для переважної більшості дітей ми змогли знайти нові родини, в яких відбувається позитивна адаптація дитини.
Питання в іншому: альтернативу рідній сім’ї знайти неможливо.
Насамперед, я роблю закид своїй системі. Нам слід активніше контактувати з колегами по соціальному блоку. З фахівцями, які працюють в пологових будинках, дільничними педіатрами, які найперші бачать маля в сім’ї, вихователями дошкільних закладів, класними керівниками, соціальними інспекторами, працівниками органів внутрішніх справ.
Намагаючись утримати мережу інтернатів, розвинути та зміцнити її, ми втрачаємо колосальний ресурс, який можна спрямувати на профілактичну роботу з сім’єю.
Нам треба перерозподілити і людські, і фінансові можливості, які всі ми разом маємо.
Я вважаю, що у нас нині є унікальна можливість: зробити вагомий крок назустріч потребам дітей і сімей. Ми одержимо нехай і дещо віддалений, але вагомий результат у вигляді економічного та демографічного потенціалу.
Дозволю нагадати присутнім: у травні-листопаді 2011 року Україна головуватиме в Комітеті Міністрів Ради Європи.
Україні вже запропоновано виступити з ініціативою і розробити програму щодо захисту прав дітей. Як відомо, в період 2008-2011 років реалізується програма, запропонована Швецією: «Будуємо Європу для дітей і разом з дітьми».
Відмовитись від пропозиції розробки нової європейської програми неможливо. Один із аргументів Комітету Міністрів – в Україні є певні проблеми, а отже розробка такої програми і подальше її втілення має сприяти значному покращанню ситуації в питаннях захисту прав дітей у нашій країні. Над програмою доведеться працювати спільно.
Нам видається, що для визначення стратегії й тактики подальшої роботи щодо реформування системи захисту прав дитини в цілому, а не тільки інституційної, необхідно знати реальний стан справ, наявні ресурси і можливість їх переформатування.
| Попередня новина | Наступна новина |